ロシア語試訳4-4:ソログープ「白樺 その4」


 ようやく最後の第四章。
 既存の翻訳ではよく分からなかった部分に納得が行って、私としては大満足。


作品の出典は以下:
«Собрание сочинений в восьми томах Том 3. Слаще яда»収録、«Книга стремлений»項目内«Белая березка»
БИБЛИОТЕКА РУССКОЙ КЛАССИКИサイト内、Федор Кузьмич Сологубのページより)

全四回でお送りします。その1その2その3/その4(当記事)




白樺(四)


 再度、夜となった。しっとりとした静やかな夜。多数の沈黙、無数の静寂の群れ。夜だった。
 庭に静かに佇む木々は皆、聴き入った。空想を描いた
 夜だけが彼らに囁いた。ひそやかに囁いた。だが彼女もまた黙り込んだ……。
 彼らは耳を傾けた。青白い顔をした、もの思わしげな少年が静かに語ることに。
 ひそやかな暖かい霧が、野から立ち上がった。しばらく足を止め、黙し、耳を傾け、夢を見た。白いひそやかな沈黙の中で、まどろむ。
 かすかにひそやかにセリョージャが口を開いた
「愛するお前、かわいい白き白樺よ。ただお前だけを、愛するよ」
 悲嘆にくれた微かな、誰のともつかない声――軽い溜め息のような、甘い笛の音のような――が尋ねた。
「どうして?」
 セリョージャは答えるために口を開いた。
「お前を愛しているよ、春のお前を。話すこともなく、笑うこともなく、からかうこともない。お前は僕の喜びのために成長してくれた。春の充ち足りた幸福のために」
 小さく消えながら、悲しみに沈んだ囁き声は問うた。
「喜びだけのために?」
 「分からない」。セリョージャは答えた。「君は成長したけれど、黙ったままでいてくれる。お前は何も欲さず、誰をも待たず、誰をも招かない。欲しがることなく――いや、欲していたんだ。こんなにも心地よく、こんなにも確かに欲しているんだ。お前が望む通りになるだろう。枝は広がり、広々とした場所へと伸び、小葉で覆われた。全くの白き、全くの沈黙の、僕の愛おしい白樺よ。お前は僕を可愛がってくれた。お前はキスをしてくれた。お前は僕の喜びだ」
 「喜び。苦しみではないの?」 近くに潜むものが、もう一度悲しそうに問うた。 
 「例え苦しみだったとしても」、静かにセリョージャは答えた、「それが何だと言うんだい。ほら、お前にこうしてもたれ掛かると、僕もお前も甘く気持ちよくなるだろう?」
 「甘くて気持ちが良い」。白樺は静かに優しく、さらさらと音を立てた。「君はそれで良いのかい?」 彼女は静かに囁いた。 
 セリョージャは彼女に寄りかかった。彼女のすらりとした幹を腕で抱きしめ、頭を心地よい樹皮にもたせかけた。彼は甘い恍惚の中に立ち尽くした。
 希望は彼らを苦しめた。憂いと悲しみとがあった。誰かが泣いていた、こんなにも近くで、こんなにも悲しげに。――泡のように膨らんだ草の編み髪をしたルサルカの嫉妬深い泣き声が、透明で繊細な音を立てた。彼女の目に隠されていた冷たい涙が、草色の睫毛の陰から落ちた。
 庭には、溢れんばかりの春の悲しみの霧。湿った谷間から、弱々しい白い異形が現れた。それは己の古くからの仮面を失い、けれども未だ新しい顔を見いだしてはいなかった。はっきりとした輪郭を持たぬ霧と溶け合いながら、それらは立っていた。苦しみ、夜の弱々しい哀愁の冷たい溜め息を吐いた
 生気の無い悲しげな顔が、高い位置に現れた。だが、その魅力は弱々しかった。
 絶望と愛……。
 冷たい霧が揺れた。川の上の公園、霧の中、未来を見通す冷たく弱々しい月の下、生気を失した哀愁に木々は苦しんでいた。
 二つの命は結びついて震えた。恋する狂喜の炎に燃えた。彼らは辛い絶望の抱擁を味わっていた。
 彼ら二人は、絶望的なほどに遠く隔たれた存在であった。だが生命の結びつきの中に在るありとあらゆる二つの魂と同じく、彼らは自らの畏怖と意志を結び合わせ、互いに互いの全てを捧げ合っていた。弱々しく震える彼らの二つの体は冷えつつあり、疲れ果てていた。
 周囲に溶け込み、決してこの世の顔を見せることのない「彼女」が、近くへとやって来た。彼女は待っていた。彼女から彼らへと、魅惑が広がった。それは生命の全ての狂喜と魅力よりもまだ強いものであった。
 彼女が問いかけた。
「愚かなお前、何を望んでいるのだ?」
 甘い樹液を流しながら、白い白樺が囁いた。
 「ほんの僅かな時間よ! 光りの差さない日常と、存在の重い枷――ああ、私にほんの一瞬の燃えさかる瞬間を頂戴」
 瞬間の狂喜の稲妻によって、白樺の細い体の全ては燃え上がった。そして幸せな狂気の叫び声と共に地面へと崩れ落ちたのは、二つの細い、二つの震える冷たくなりつつある体であった。


全四回。その1その2その3/その4(当記事)



IV



Опять ночь. Влажная, тихая, говорящая миллионами молчаний, роями неисчислимых тишин. Ночь.
Стали так спокойно все деревья в саду, и заслушались. Заслушались. Замечтались.
И она одна шептала им. Прошептала тихонько, и тоже замолчала…
Слушали, что тихо говорил им задумчивый, бледный мальчик.
Тихий, теплый туман надвигался с полей, — постоять, помолчать, послушать, помечтать. В белом и тихом забыться молчании.
Тихим шопотом говорил Сережа:
— Люблю тебя, милая, белая березка. Только тебя люблю.
Чей-то голос, тихий и печальный, как легкий вздох, как сладкий звон свирели, спросил:
— За что?
И отвечая говорил Сережа:
— Люблю тебя за то, что ты — весенняя, что ты молчишь, не смеешься, не дразнишь. За то, что ты выросла мне на радость. На сладкую вешнюю радость.
Печальным шопотом спросила тихая, таящаяся:
— Только на радость?
— Не знаю, — говорил Сережа. — Ты выросла, стоишь, и молчишь. И ничего не хочешь, и никого не ждешь, никого не зовешь. Не хочешь, — и хочешь. И хочешь так сладко, и так верно. И что ты хочешь, то и сбудется. Веточки раскрылись, в простор потянулись, листочками покрылись. Вся белая, вся тихая, березынька моя милая. Ты меня приласкаешь, ты меня поцелуешь, ты мне на радость.
— На радость, а не на муку? — печально, спросила опять близкая, таящаяся.
— А если на муку, — тихо говорил Сережа, — пусть и так. Вот приникну к тебе, вот будет мне и тебе сладко и нежно.
— Сладко и нежно, — шепнула березка так тихо, так ласково. — Ты хочешь? ты можешь? — тихо шептала она.
Прильнул к ней Сережа. Обнял руками её тонкий ствол, прижался головой к её нежной коре, замер в сладком восторге.
Желания томили, и была тоска и печаль. Кто-то плакал так близко и так грустно, — прозрачный и хрупкий звенел плач ревнивой русалки с зеленою пеною кос, и из-за зеленых ресниц, затаившихся в её очах, падали холодные слезы.
Сад был весь полон туманною вешнею печалью. Бессильны были белые пришлецы из влажных долин, потерявшие свои древние личины, и новых ликов еще не нашедшие. В бесформенный туман сливаясь, стояли они, и томились, и вздыхали холодными вздохами ночной бессильной тоски.
Неживой и печальный лик поднялся высоко, — но бессильно было и его очарование.
Безнадежность и любовь…
Колыхался холодный туман, и неживою тоскою томились деревья в саду над рекою, в тумане, под луною холодною, ворожащею, но бессильною.
Две жизни сплелись и трепетали, и пылали пламенем любви и восторга, — и вкушали они горькую безнадежность ласк.
Такие же две безнадежно далекие одна от другой, как и всякие две души в их жизненном союзе, — вот соединили они свои трепеты и свои устремления, отдали друг другу все, что было у той и у другой, — и изнемогали они в бессильном дрожании двух тонких, трепетных, холодеющих тел.
Таящаяся, не показывающая никогда своего земного лица людям подошла близко, и ждала, — и веяло от неё на них очарованием, сильнейшим всех очарований и восторгов жизни.
И спросила она:
— Дитя неразумное, чего же ты хочешь?
Истекая сладким соком, шептала белая березка:
— Только мгновения! Темен быт, и тяжки оковы существования, — о, дай мне только одно пламенное мгновение.
Мгновенною молниею восторга вспыхнуло все тонкое тело белой березки. И с воплем безумного счастья упали на землю, умирая, два тонкие, два трепетно холодеющие тела.

 全四回でお送りします。その1その2その3/その4(当記事) 



 と言うわけで翻訳終わり。
 試薬の裏側で悩んでいた最後の「彼女」、白樺でもセリョージャでもない第三者なのは明らかだけれど、これってもしかして「死」のことなのだろうか。
 「それは生命の全ての狂喜と魅力よりもまだ強いもの」を漂わせる「彼女」、実際にセリョージャたちは死ぬわけですし。
 ちなみに死ならロシア語でсмертьь終わりの名詞には男性形・女性形の両方があるが、смертьは女性名詞。

関連記事:
試訳の裏側:ソログープ「白樺 4/4」

0 コメント:

コメントを投稿